Чогось літа цього хандра

так часто почала

відвідувати  ум і діла,

а енергій, натхнення,

як у вилетівшого на волю

бджолиного роя.

Та ум, як бджоляр

водою й віником

у корзину їх згріба

для своєї користі,

не сприймаючи того,

що рій, то Дух волі.

Дух його кличе туди,

де інші їх ждуть –

оті дерева і рослини,

що бджолами не запилені,

тому і не дають ті плоди,

за якими спрагли боги.

А натхненя, як тростина –

воно є, та результату не дає

і якщо його не реалізувати,

то воно суєтою заколишеться.

Не буде плоду при житті,

то загубляться і сліди,

якими мав у місії іти

і уми людські просвітлювати.

Як важко відчувати у Душі

всю неміч ума у житті,

коли знову вибирати

приходиться долю свою,

відчувши зневіру лиху

і безпорадність у днях ту,

які давлять волю-долю,

нехтуючи майбуттям.

Чую зраду святому Духу,

почав втрачати орієнтир

і той душевний зір,

який мене в житті вів

у путі тернистому.

А розчарованістю своєю,

в негаразди й болі вліз,

яка от-от в байдужість виросте,

а з цього стану-тюрми

мало  вдавалося кому

вибратися на волю,

волю дій і мрій,

чи для інших реалізацій.

Зов предків кличе мене

відновлювати істини забуті…

О, Сущий, дай хоч трошки сил,

щоб Знання донести зміг

до всього живого на Землі,

а їм можливості відкрий

Благодаттю засівати

наш рідний к-РАЙ.

Хай почує кожен зов Душі,

хай прийме істини забуті,

бо в них та міць і Знання,

на яких тримаємося ми і Земля.